31.03 Мистецтво 11 клас

Театральна культура України XVІI - XVІІI ст.

Ознайомившись з інформацією, виконайте перевірочну тестову роботу

https://docs.google.com/forms/d/13y_B4r9oO8CaGg_trc4AWdZuGmmi48GD4bGehtE4RKA/edit

     Музика відігравала важливу роль і у шкільній драмі, яка набула значного розвитку в XVIІ-XVIІІ ст. у навчальних закладах, зокрема у Київській академії. У драмі широко застосовувалися хори, що здійснювали функцію коментатора подій або виступали як моралізаторський чинник. У першій половині XVIII ст. шкільна драма досягла найви­щого рівня і, по суті, завершила шлях свого розвитку. Давній український театр є продуктом шкільної освіти й тісно пов’язаний з театром європейським. Духовна драма пе­рейшла в Україну через польське посередництво і почата культивуватися у стінах Києво-Могилянської академії. Тут вона стала не стільки знаряддям релігійної пропаганди, скільки засобом розвитку ораторських і літературних здібностей учнів, необхідним ком­понентом шкільної освіти. До середини XVIII ст. в Україні з'явилося понад 30 діалогів і шкільних драм. Авторами їх були здебільшого викладачі Києво- Могилянської академії.

     Шкільні драми можна поділити на кілька тематичних груп. Найбільшою популярн­істю користувалися п'єси різдвяного і великоднього циклів, що розвивали на бароково­му рівні середньовічний жанр містерії. На агіографічні сюжети писалися міраклі – п'єси на теми із життя святих. Досить поширеними були драми-мораліте – морально-дидак­тичні п'єси з алегоричним сюжетом. У кращих із них втілилися риси народного життя, відлуння гострої соціальної боротьби.

     Досягненням тогочасної драматургії є п'єси на історичні теми: «Владимир» Феофана Прокоповича, «Милость божія» невідомого автора, історичні драми Михайла Козачинського, Симеона Полоцького та ін.

     Трагікомедію «Владимир» Феофан Прокопович написав у 1705 р. і того ж року вона була поставлена студентами Києво-Могилянської академії. В основі її сюжету — прий­няття київським князем Володимиром Святославичем християнства. Але образи і конфлікт твору спроектовано у сучасне авторові життя. П'єса Ф.Прокоповича є синте­зом усього попереднього розвитку драматургії і, водночас, є явищем, що знаменує но­вий етап у розвитку української літератури і театру. Ідейна концепція п'єси, висловлена через сюжет із вітчизняної історії, була новиною, що й надає їй особливої цінності.

Видатним явищем драматургії цього часу є драматична композиція «Милость божія» невідомого автора. У п'єсі йдеться про визвольну війну українського народу проти польсько-шляхетського поневолення 1648-1654 pp. У центрі п'єси образ Богдана Хмель­ницького, рішучого і відважного полководця, який понад усе ставить козацьку честь і славу, керується інтересами батьківщини й свого народу.

     З середини XVIІІ ст. шкільна драма занепадає. Митрополит Самуїл Миславський за­боронив вистави у Київській академії, її професори вже не писали і не виставляли драм. Без сумніву, шкільна драма відіграла позитивну роль в історії української театральної справи. Та особливе її значення полягає у тому, що вона дала поштовх до розвитку такого жанру, як інтермедії – невеликі сценки, що ставилися між актами драми. Це були побуто­во-етнографічні, сповнені народного гумору та пісенності сценки. До кожної з шкільних драм додавалося по кілька інтермедій. Автори їх невідомі, очевидно це були студенти і випускники Києво-Могилянської академії, які добре знали народне життя. Написані інтермедії живою народною мовою. І хоч це твори невеликі за обсягом — всього 70-100 рядків, значення їх в історії української драматургії перевершило значення шкільних драм. Поетика і образи інтермедій були використані в українській драматургії ХІХ ст.

     Одночасно з шкільним театром в Україні існував і ляльковий різновид театрального мистецтва – вертеп. Документально його побутування засвідчене вже у середині XVII ст., але вертепні тексти дійшли до нас лише з другої половини XVIІІ ст. Авторами і популя­ризаторами вертепу були мандрівні дяки, студенти Києво-Могилянської академії.

     Вертепне мистецтво виразило прагнення народу до волі і незалежності, розкрило багатство духовної культури народу. За своєю будовою, сценічними прийомами, за ідейною спрямованістю текстів український вертеп виділяється серед інших лялькових те­атрів світу.

     Коріння лялькової гри сягає у далеке минуле східних слов'ян. За часів Київської Русі, задовго до прийняття християнства, були надзвичайно розвинені різьбярство та скульптура. Посуд, зброя, покрівлі та стіни будинків оздоблювались чудовими орна­ментами. Бойові човни прикрашались головами драконів, на площах міст стояли кам'яні і дерев'яні зображення язичницьких богів. Це мистецтво було тісно пов'язане з неви­черпним джерелом народної фантазії. Характерно, що в період розквіту язичництва сим­волічні зображення богів-ідолів мали суворий, урочистий характер, а після впроваджен­ня на Русі християнства вони поступово почали втрачати свій попередній зміст; на них стали дивитись як на забаву. Скульптурні зображення поступово ставали ляльками, а потім перейшли в оригінальний народний театр.

Лялькові вистави здавна культивувались народними артистами-скоморохами. Про це неодноразово згадується у російських, українських і білоруських фольклорних творах, літературних пам'ятках; образи скоморохів знаходимо у давньому живописі (роз­писи на стінах церков та монастирів); відомі такі назви сіл в Україні, як Скоморохи, Скоморошки. Є відомості, що з XVI ст. лялькові вистави були поширені на Волині.

     Необхідною передумовою виникнення вертепної драми була відносно розвинена масова театральна культура. Важливу роль у сприйнятті народною культурою України нового для неї виду мистецтва відіграла наявність у цій культурі цілком сформованих драматургічних елементів, що виступали важливим компонентом обрядових дійств, на­родних ігор тощо. Не менше значення мало поширення грамотності, за рівнем якої Ук­раїна всередині XVII ст. не поступалася передовим європейським країнам, дивуючи цим іноземних мандрівників. Засвоєнню біблійних, особливо євангельських, сюжетів тогочасна система освіти надавала першорядного значення, а отже, мова біблійних об­разів і понять була доступною практично для кожного. Це значно полегшувало засвоє­ння відповідного сюжетного матеріалу народним мистецтвом.

     Таке засвоєння було б неможливим без попередньої інтерпретації традиційних сю­жетів вітчизняною книжною культурою, зокрема бароковою драмою-містерією. Саме з матеріальної традиції, в якій склалися основні форми рецепції розповідей євангелія і їх переробки засобами театрального мистецтва, виникає серед українського студентства вертеп – драматургічне явище, що стоїть на межі літератури, театру й фольклору. Вер­тепна драма широко використовує досвід п'єс-містерій та інтермедій, зокрема, принципи типізації персонажів, введення до тексту пісенних творів — церковних коляд, кантів, жартівливих пісень, та елементів народної мови, побудови дії тощо.

     При цьому традиції шкільного барокового театру трансформуються відповідно до вимог фольклорного контексту. Вертепні вистави функціонально співвідносяться з новорічною обрядовістю, входять до неї як одна з популярних різдвяних розваг. Персо­нажами виступають ляльки, головні типи яких виробляються на основі аналогічних персонажів різдвяних містерій (Пастухи, Ангел, три Волхви, іудейський цар Ірод, його воїни, Смерть) та інтермедій (Запорожець, Чорт, Клим, Циган, Поляк, Москаль тощо). Конфлікт набуває соціального забарвлення; центральне місце в сюжеті посідає викриття Ірода як царя-тирана, котрий для збереження своєї влади не гребує навіть убивством немовлят, серед яких одне може бути в майбутньому його суперником.

     Щоб розмежувати серйозне і комічне, студенти поділили скриньку, в якій стави­лись п'єси, на два поверхи. На верхньому поверсі виконувшіась сцена про Ірода, на нижньому — інтермедійна частина. Для супроводу вертепної гри студенти використову­вали народну музику, вдало підібрані народні пісні, тексти псалом, до яких писали ноти. Така копітка творча робота виконувалась колективно, в ній брали участь найталановитіші вихованці Києво-Могилянської академії. Завдяки цьому вертепний театр був пронизаний демократичним духом і увійшов в історію як глибоко народний вид мистец­тва. Українська вертепна драма проіснувала довго, відображаючи інтереси народних мас. Актуальність її тематики, ідейна загостреність сприяли розвитку національної само­свідомості народу, його мобілізації на визвольну боротьбу. Вертепна драма у своєму розвиткові піднеслася на таку висоту, що могла вже бути ґрунтом для створення побуто­вих реалістичних п'єс.

     У 40-х роках XVIІІ ст. виникають нові форми народного театру. Його розвиток ішов по лінії поглиблення демократичних принципів, що були свого часу характерні для ми­стецтва скоморохів. Жодний ярмарок не обходився без видовищ. Саме тут відкривався широкий простір для діяльності окремих груп, що складалися з двох-трьох мандрівних лицедіїв - нащадків скоморохів. Вистави являли собою здебільшого поєднання кількох інтермедій з гострими сатиричними жартами. Крім вистав, увагу глядачів привертали гімнасти, лірники, кобзарі, дресирувальники тварин.

     Поступово накопичувався досвід, визначалося коло жанрових і стильових ознак нового виду театрального видовища. Так формувався театр балагана, перші вірогідні відомості про який припадають на 60-ті роки XVIII ст. Балагани мали своєрідну напівциркульну архітектурну конструкцію. Перед входом до них височіла спеціальна над­будова – невеличка естрада, так званий «раус».

     Творцем театру балагана була молодь з числа постійних мешканців міста. Це були ремісники, різночинці, колишні студенти і окремі заїжджі лицедії. На перших етапах свого існування ватаги учасників балаганної вистави складалися лише на час ярмарків у великих містах. Вистави відбувалися щоденно, крім неділь і церковних свят. Кожна вистава або видовище давались шість, а інколи і вісім разів підряд. Платня за вхід була невисока, отже, збиралася велика аудиторія. Дія охоплювала коло звичних життєвих подій, лицедії розмовляли з глядачем зрозумілою для нього мовою, тому він ставав своє­рідним співучасником вистави.

     На цьому етапі розвитку українського народного сценічного мистецтв майже наявне чітке розмежування глядача і виконавця (сцена відокремлена завісою), виникає зарод­кова форма антрепризного театру (є підприємці і виконавці, вхід платний), основою видовища поступово стає писаний текст, з'являється організатор — режисер вистави, створюється певний ансамбль виконавців різних, виразно окреслених амплуа.

Театр балагана використав мистецьку спадщину своїх попередників, зокрема, до­сягнення і сценічну техніку шкільної драми та зарубіжного професійного театру.

     Українська культура другої половини XVIІ-XVIIІ ст. продовжувала розвиватися у традиціях попереднього часу. Культура доби бароко є одним з найвищих досягнень національного мистецтва. Соціально-економічний розвиток, взаємовпливи та взаємоз­в'язки слов'янських народів зумовили багатство і розмаїтість культури в Україні. По­ступово відходили старі традиції та ідейно-естетичні концепції. Культура дедалі більше набувала національних та оригінальних рис. Цього часу починаються процеси станов­лення української нації, які супроводжувалися формуванням національної самосвідо­мості. Багаті надбання української культури не поступалися найкращим зразкам світової культури.